Передбачувана команда обраного президента США Дональда Трампа — дивує і часом навіть шокує. Це вельми дивні люди з, м’яко кажучи, суперечливими переконаннями. Тому, звісно, цікаво зрозуміти, звідки вони взялися, чому саме вони і головне — чому виграв Трамп? Чому американці обрали шлях, який, мабуть, ще ніколи в новітній історії не відрізнявся настільки радикально від шляху, яким йшли попередники?
Біографічні дані з Вікіпедії і навіть набір скандальних цитат, часто висмикнутих із контексту, мало що прояснюють. Але на щастя, у нас є можливість розібратися в тому, що сталося в США, уважно вивчивши погляди людини, ім’я якої було написано на агітаційних плакатах республіканців під ім’ям Трампа. Цю можливість майбутній віцепрезидент США Джей Ді Венс надав сам, написавши книжку з довгою назвою «Елегія селюка: спогади про сім’ю і культуру під час кризи».
Книжка ця була написана приблизно 10 років тому, коли автор був ще далекий від політики і займався юриспруденцією. У США книга стала бестселером. Здавалося б — спогади успішної людини, якій лише 30… Усе це віддає якоюсь мотиваційною нісенітницею та інфоциганщиною. Але насправді, все не так. Наприкінці тексту автор дозволяє собі якісь розлогі моралізаторські висловлювання, але загалом — книжка про інше. Вона про те, як формувався світогляд людини, що вирвалася з середовища, з якого вирватися майже неможливо, і про це саме середовище, його історію та особливості.
Почати потрібно з назви. «Елегія селюка» — це не точний переклад. «Селюк» в оригіналі — Hillbilly, хіллбіллі, “хлопці з пагорбів”. Для американців це щось на кшталт «реднеків», тільки реднеки — це зневажлива назва білих фермерів, тобто сільських мешканців, а хіллбіллі — назва білих робітників. Сам автор на початку книжки визнає, що найбільш підходящим аналогом цього слова є «бидло». Саме це — те середовище, з якого вийшла людина номер два в майбутній владній ієрархії США.
Тобто Венс — це людина, яка піднялася з низів. Не тих «низів», які описані в біографіях багатьох американських діячів — «тато — простий вашингтонський адвокат, а мама — рядовий член ради директорів». Це справжні низи, нижче яких уже немає. Є ще чорношкірі американці, але в них, принаймні, є виправдання свого становища — роки рабства та утисків. Білі нащадки ірландських і шотландських переселенців, що скотилися в стан «бидла», таких виправдань не мають. Утім, для їхнього скочування соціальними сходами були й об’єктивні причини, і про них Венс теж пише. Але при цьому треба віддати автору належне — він їх не виправдовує. Лінь, алкоголізм, наркоманія, розбещеність часом безглуздою і несправедливою системою американського соцзабезпечення… Про це Венс говорить дуже багато. Але, що дивно, він справді любить цих людей. І тому, до речі, з легкістю став сенатором від республіканців у рідному Огайо, перемігши більш досвідченого в політиці демократа.
Тут потрібно розуміти, звідки взялися хіллбіллі. Тоді вийде зрозуміти соціальну базу республіканців і відповісти на запитання, а чому, власне, переміг Трамп. Отже, хіллбіллі — це жителі так званого «іржавого пояса», куди входять території Пенсільванії, Огайо, Індіани, Мічигану та Іллінойсу. «Іржавим» цей пояс називається тому, що це території з колись потужною сталеливарною промисловістю, яка пішла в небуття з початком деіндустріалізації США, що відбувалася в 70-80-ті роки. Тоді виробництва переносили в куди більш конкурентний у плані вартості робочої сили азіатський регіон. Таким чином в «іржавому поясі» з’явилися сотні населених пунктів з колись потужними, а нині іржавіючими в лопухах «містоутворюючими підприємствами». Ситуація нам дуже знайома. І соціальні наслідки подібних змін — теж. У деградації «іржавого пояса», щоправда, була своя американська специфіка — наприклад, тотальна залежність від соціальної допомоги. Причому, що важливо, «іржавий пояс» — це просто яскравий приклад. Насправді деіндустріалізація США викинула на узбіччя життя мільйони людей — не тільки в Огайо та Іллінойсі. Тобто це велика американська проблема, про яку, на відміну від проблем чорношкірих американців, мало говорять. І Венс став чи не першим великим громадським діячем, який голосно заявив про цих «забутих» людей, ставши їхнім представником.
Жодних драматичних подробиць свого дитинства і юності він не наводить, чесно кажучи про те, що він завжди їв досхочу й узагалі до певного віку навіть не підозрював, що його сім’я живе бідно, вважаючи, що живе він цілком непогано. Але кричущі злидні оточували його з дитинства: просто нормально поїсти було проблемою для сусідських діточок і шкільних приятелів. Автор цілком резонно наголошує на дикості цієї ситуації, яка склалася в одній із найбагатших країн світу.
Але навіть не маючи яскраво виражених фінансових проблем, Венс із дитинства сьорбнув проблем інших. Мати — психічно неврівноважена наркоманка, яка пройшла цілком стандартний для американських споживачів наркотиків шлях від рецептурних препаратів до героїну. Біологічного батька Венс не знав — замість нього була нескінченна низка «вітчимів». Постійна загроза бути забраним із сім’ї соціальними службами, брехня з метою вигородити недолугу матір і не опинитися в прийомних батьків… Виховував його дід із бабою та численні родичі — персонажі, які, не сказати, були позитивними, та й узагалі — дивакуваті. Наприклад, після смерті бабусі в її будинку знайшли 12 заряджених пістолетів.
Взагалі, насильство, насамперед — насильство в сім’ях, — нормальне явище для хіллбіллі. Щоденні якщо не бійки, то скандали стали настільки звичними, що сім’ю однієї його родички, якій удалося побудувати добрі стосунки з чоловіком і дітьми, решта називали «диваками».
Усе це юний Венс спостерігав щодня і постійно задавався питанням «Чому?» Дорослішаючи, він знаходив відповіді в працях економістів і соціологів, не припиняючи, втім, вказувати, що основні причини проблем хіллбіллі криються в них самих. І так само не перестаючи він зізнається в любові до них. До своїх бабці й діда, численних родичів і навіть у любові до матері, з якою стосунки, зі зрозумілих причин, були більш ніж складними.
Цікаво почитати про те, як формувалися політичні погляди автора. Наприклад, він згадує, як, підробляючи касиром у супермаркеті, спостерігав за тим, як люди, які живуть на грошову допомогу, дозволяли собі ґаджети, які він, людина, що працює, дозволити собі не міг. Він згадує таке явище, як «королеви допомоги»: це матері-одиначки, які живуть на допомогу, що виплачується на своїх численних дітей, зачатих незрозуміло від кого. Він бачив, як матері і батьки витрачають допомогу на наркотики в той час, як їхні діти просять їжу у сусідів. З подібних спостережень і склався Венс-республіканець.
Відслуживши в морській піхоті з метою отримати пільги на оплату освіти (треба віддати належне автору — нічого героїчного зі своєї армійської служби він зліпити не намагається), Венс вступив спочатку до університету рідного штату, а потім закінчив школу права в Єлі. Це остаточно перевернуло його свідомість. Йому стало з чим порівнювати життя американської депресивної глибинки. І напевно, більшість людей на його місці розірвали б зв’язки з минулим, але Венс, який спочатку, звісно, соромився свого походження, почав постійно говорити про себе «Я — хіллбіллі», забезпечивши собі політичну кар’єру та репутацію справжнього «захисника робітничого класу». Тому Трамп зробив правильний вибір, зробивши Венса кандидатом у віцепрезиденти. Цей стовідсотковий «хлопець із народу» під час виборчої кампанії начебто «врівноважував» Трампа в усьому — у походженні, у манерах, у віці, врешті-решт (Венсу лише 40, тож Трампу він навіть на онуків годиться). «Хлопець із народу» став ніби противагою ексцентричному мільйонерові, за визначенням далекому від потреб простих американців.
Зокрема й тому ці самі американці — люди з купою економічних і соціальних проблем, про які не знімають фільми і не пишуть книжок, — віддали свої голоси за пару «Трамп — Венс». Тобто Венс виявився «голосом» тієї Америки, яку ніхто до того не чув і життя якої було десь на задвірках суспільної свідомості, зайнятої проблемами BLM і сексуальних меншин. Але ж таких людей, умовних «хіллбіллі», — десятки мільйонів. І «забути» про них, зосередившись на жителях мегаполісів двох узбереж, — було фатальною помилкою демократів.
Ну і наостанок — знову кілька слів про Венса в контексті майбутньої взаємодії українських політиків із ним і командою, до якої він належить. Нашим дипломатам, на жаль, доведеться дуже непросто. Річ у тім, що Венса, та й, мабуть, більшість членів команди Трампа, відрізняє одна якість — винятковий прагматизм. Ні, звісно, це не «люди-роботи»: той самий Венс, судячи з його книжки, — людина, не чужа навіть сентиментальності. Але при цьому навряд чи його можна буде «пробити» абстрактними розмовами про «справедливий світопорядок» або видом зруйнованих багатоповерхівок на іншому кінці світу. Перше, що він запитає в себе перед ухваленням рішення, — «А як це відіб’ється на добробуті пенсіонерів з Іллінойсу і робітників з Пенсільванії?» І поки на це запитання не буде отримано однозначної відповіді «Позитивно», рішення буде або відкладено, або відкинуто. Це не «ізоляціонізм», який помилково приписують республіканцям, а радше форма «патріотизму» — зосередженість на внутрішніх проблемах. І такі люди, власне, і складають команду Трампа.
Фото: Tom E. Puskar / AP
