«Ти мене вбивай тут, стріляй». Історія директорки ліцею з Харківщини, яка відмовилась співпрацювати з окупантами

Село із незвичайною назвою Лісна Стінка лежить на правому березі Оскільського водосховища. Це досить віддалене село, майже крайня точка Куп’янського району, проте в ньому є великий ліцей, який у лютому 2022 року ряснів українськими прапорами та гербами. Директорка ліцею Лариса Володимирівна Фесенко пережила російський полон, але не згодилась допомогти нести “русский мир” школярам. SQ поспілкувався із Ларисою Фесенко, яка розказала свою історію.

Далі — пряма мова.

До вторгнення

Будівля нашого ліцею — велика, триповерхова, ніколи не скажеш, що вона знаходиться в такому віддаленому селі. Взагалі ця школа була розрахована на 748 дітей і раніше працювала як школа-інтернат. Дітки там залишалися на тиждень, щоб вчитися, їх везли з віддалених сіл. Там все було в українському стилі: рушники, прапори України. А в холі — величезна мапа України, я її замовляла із Закарпаття. Величезна карта-шпалери, на всю стіну. Ще в школі був музей АТО із фотографіями загиблих воїнів, а з іншого боку цього приміщення зроблена як ніби українська світлиця. Там ми селом збирали старовинні речі, одяг — те, чим користувалися саме в нашому краї.  

Ліцей в Лісній Стінці до вторгнення РФ

І ось після вторгнення — росіяни ще не дійшли до нас, проте вже захопили Куп’янськ, — голова громади каже мені, що треба познімати всю цю символіку. 

А я, знаєте, жінка своєнравна. Я сказала, що нічого прибирати не буду, що як росіяни прийшли — так і підуть. Бо зривати жовто-блакитні банери і прапори, що я вішала, — означає злякатися цих людей, і я цього робити не буду. І не хочу, щоб наші батьки і діти думали, що ми “перевзулися на ходу” і робимо те, що нам окупанти скажуть. Я заявила, що мене можуть зняти з директора ліцея, але символіку України я прибирати не буду. Єдине що — я сховала фотографії героїв АТО, бо там були прізвища, і не хотілось наражати на небезпеку рідних воїнів.

Після вторгнення

Десь на початку червня 2022 року мені повідомили, що треба їхати в Куп’янськ на збір директорів всіх шкіл району. І на цей збір я повинна була подати списки, інформацію по ліцею: скільки класів, скільки вчителів, хто з вчителів початкової школи поїде на перепідготовку в Росію. Тоді я зібрала весь колектив і сказала, що відмовляюся працювати з рашистами. Я запропонувала, щоб до мене в кабінет по черзі всі заходили і казали, чи йдуть вони на співпрацю з окупантами, чи ні. Казала, що ті, хто піде на співпрацю, будуть потім нести відповідальність. Казала: «Ви ж розумієте, що таке зрада? Ви згадайте роки Другої світової війни».

Знаєте, я в них так вірила. У нас була впроваджена Нова українська школа. Кожного року ми отримували грамоти і подяки за те, що так багато докладали зусиль самотужки для того, щоб зробити школу такою красивою. Розумієте, я вважала, що продатися за гроші — а росіяни обіцяли по 10 тисяч рублів кожному, — це низько і гидко.

Із 17 вчителів дев’ятеро пішли на співпрацю. Я була шокована, цілу ніч не спала. Я думала: як так, ну як так? Як ми не знаємо людей? Наприклад, одна вчителька зайшла і сказала: «Хай вб’ють українці мене і моїх дітей, але я завжди була за Росію». Це був жах для мене.

Після цього кілька вчителів, які вирішили співпрацювати з росіянами, написали про мене лист та відвезли його в окупаційну адміністрацію Харківської області Віталію Ганчеву (наразі він розшукується Харківською обласною прокуратурою за підозрою у державній зраді та колабораційній діяльності — ред.). 

Візити ФСБ

На початку липня 2022 року перший раз до мене приїхали ФСБ-шники. Зайшли і одразу кажуть: “Вы — директор школи Лариса Владимировна? Мы из ФСБ. И у нас к вам претензии”. Я спокійно себе тримала. Це вже потім, коли вони поїхали, мені стало якось моторошно. А коли я саме з ними спілкувалася, мені якось було як ото під наркозом.

Розмовляли спочатку спокійно. Головний, як я зрозуміла, каже: “Вы почему не сдали все списки на премии учителей, которые хотят на нас работать? Вы почему делаете все возможное и невозможное, чтобы настроить вражески своих людей против нас? Россия тут навсегда. Украина уже не придет”. 

Я стояла, так спокійно дивилася і кажу: «Це ваша така думка, а моя думка зовсім інша». А він: “Так вы еще будете с нами спорить? Сейчас приедет наряд еще один, и что они с вами сделают – мы не знаем. Вы должны очень подумать, крепко подумать, потому что мы с вами точно встречаемся не последний раз”.

І пішли. Вже потім я дізналась, що адресу мою сказали їм дві вчительки зі школи, які вирішили працювати на РФ.

На мене ще довго тиснули, щоби я шкільні печатки віддала тощо. Я не корилась. А тоді росіяни приїхали вдруге. Облич не відкривали, всі в балаклавах. Підбігають, хапають мене за руки, вивертають руки назад. Чоловіка мого витягнули в коридор і поставили біля нього охоронця. Всі інші почали переривати все, що було в домі, все викидати: і білизну, і речі, ну все. ФСБшник, один із них, він точно був уже у нас перший раз, викрикнув: “И снова здравствуйте!”.

Вони робили обшук будинку повністю. У мене лежали жовто-блакитні стрічки із дзвоника шкільного — забрали. Лежали грамоти з тризубом — забрали. Потім у вітальні все перерили, всі шухлядки, де взуття. Вони кидають, воно летить все, я намагаюся прибрати, а один біля мене стоїть і дулом автомата мене б’є і обзиває різними словами. Це просто вам не передати, не хочу говорити про це. І я йому кажу: «Та ти мене вбивай тут, стріляй. Я нікуди з тобою не піду». Чую, чоловік з коридора кричить: “Мовчи!”.

Потім сказали одягатися, бо я їду з ними на підвал.

Полон

Про полон згадувати дуже важко. Заставляли співати російський гімн, а у камері було відеоспостереження, і вони дивилися, хто співає, а хто не робить цього. А потім цих людей принижували і били за те, що не співали. Жодної санітарії. Ходили в туалет, а там бачок зламаний, а в двомісній камері близько 12 людей. І літо ж, спека градусів 50 в камері. Так вони ще й ці “кормушки” закривали, щоб не було, чим дихати на деякий час, а потім відкривали і сміялися. Так пройшло 45 діб.

Визволення

У ніч із 7-го на 8 вересня 2022 року вони закрили нас у камерах, а самі повтікали. Поряд із нашим приміщенням за 200 метрів влучила ракета. І коли ми вже зрозуміли, що вони повтікали чи загинули від тієї ракети, то змогли вибратися з камери. Чоловіки, які були там, змогли відкрити її. Ніч я провела в церкві, що на шляху додому була. Коли дісталася додому, для мене було диво, що побачила свого чоловіка. Я вже не думала, що побачу його, тому що на допитах мені казали, що я з підвала не вийду. 

А тоді за кілька днів прийшли до мене хлопці з “Кракену”, такі два велетня. Кажуть: ми про вас багато чули, ми так вами пишаємося! А я схудла кілограмів на 15, така маленька, страшненька, посивіла. А вони такі здорові, що мені здавалося, ніби я їм по пояс. Вони зі мною сфотографувались і кажуть: “Ми будемо писати про вас, щоб люди знали. За всіх будемо мстити, за всіх, хто оце все переніс”. 

Коли вперше прийшла після того до ліцею, то там була заклеєна мапа України, здертий український герб, а в бібліотеку завезені російські підручники. Був прапор Росії, а також дошка із написом “Россия – наша родина”, українські підручники були просто складені у мішки.

Як розказували батьки дітей, перед 1 вересня 2022 року вчителі, які пішли на співпрацю з росіянами, обходили всіх батьків та казали: якщо ті не приведуть дітей 1 вересня до школи, то їх позбавлять батьківських прав. 1 вересня під час першого дзвоника на даху ліцею стояли озброєні люди. Отакий “русский мир” був, на щастя, недовго.

У січні 2024 року так зване “Управление внутренних дел Военно-гражданской администрации Харьковской области” (незаконний окупаційний орган — ред.) завело кримінальну справу на Ларису Фесенко як “пособницю нацистського режиму”.

1 липня 2024 року росіяни скинули авіабомбу на ліцей в Лісній Стінці. Через обстріл руйнацій також зазнали будинок культури та приватний сектор. Один із будинків, який постраждав, — Лариси Фесенко та її чоловіка.

Ліцей в Лісній Стінці після влучання російської авіабомби влітку 2024 року