У Венеції пройшла прем’єра «майбутнього фестивального хіта» з України – журналістка поділилася враженнями

На 81-му Венеційському кінофестивалі в рамках позаконкурсних показів відбулася прем’єра документального фільму «Пісні землі, що повільно горить»режисерки Ольги Журби. Фільму пророкують долю фестивального хіта. Про це написала у своїй колонці для LB.UAкінокритикиня Соня Вселюбська, і висловила нерозуміння, чому фільм не потрапив до основного конкурсу. Стрічка «Пісні землі, що повільно горить» починається з подій 24 лютого 2022, вибухів, евакуації, камера показує обличчя людей, а потім — як страждає природа від війни. Журналістка відзначає повільність темпу й тривалість сцен, які створюють необхідний для документалістики ефект «тривалості часу». Таким чином режисерка показує людське відчуття нормалізації війни, яка стала буденністю. «Фільм Журби будує експериментальну аудіовізуальну оповідь. Режисерка часто роз’єднує на екрані голос мовця та його зображення. Власне, аудіо й відеоряди у фільмі створюють два окремі наративи — і це збагачує дієгетичний простір, робить пісню ще гучнішою. Голоси, які ми чуємо, дивлячись на Україну, нібито шукають себе, намагаються дати собі спокій, зупинитись у конкретному місці й часі. У теорії кіно навіть існує такий термін, haunting voice. Це голос без тіла, шукає своє місце та, оскільки не прив’язаний до конкретної особи, позначає певну групу, має функцію й право говорити за неї», — зазначає авторка блогу. За її словами, на противаги сталій практиці показувати війну через фокус на події чи персоні, режисерка «Пісні землі, що повільно горить» зняла «абстрактне кінополотно, яке феноменально створює чи не найвиразніше висловлювання про повномасштабну війну».

Репрезентація початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну в документальному кіно дещо заморозила уявлення про неї, яке може отримати глядач через культурний продукт, але режисерка Журба змогла передати війну як тривалу трагедію. Критикиня додає, що український фільм був показаний поза конкурсом Венеційського кінофестивалю разом з роботами видатних майстрів документалістики як Петра Коста, Ерол Морріс чи Кевін Макдональд, що ніяк не применшує його статус. «Це важлива віха в протяжному таймлайні кіно про повномасштабну війну, створеному українськими режисерами й режисерками», — пише Соня Вселюбська. Раніше українська журналістка повідомила про величезні збори українського фільму, який, за її словами, «зроблений без поваги до глядача».